З міркувань совісті чи згідно з істиною?

Сумління та істина

Як нам чинити? Так, як каже сумління, чи так, як говорить істина? Чи наше сумління завжди дублює те, що каже істина? Чи можна стверджувати таке: якщо ви живете згідно з совістю, значить — ви точно поступаєте за істиною? Чи може бути таке, що совість говорить одне, а істина — інше?

Коли нас просять поради щодо того, як нам вчинити, ми не раз кажемо: «А як тобі совість підказує? Якщо совість тебе засуджує, то не роби». І певною мірою це правильно. Нам треба дослухатися до нашого сумління. А от над тим, як зробити так, щоб воно опиралося на істину, ми з вами подумаємо.

«З міркувань совісті»

Американсько-австралійський фільм з такою назвою оповідає про Дезмонда Доса — християнина-адвентиста, який 12 жовтня 1945 року отримав високу нагороду — «Медаль пошани» з рук президента США Гаррі Трумена. Під час Другої світової війни понад 16 млн американців носили військову форму, але цієї нагороди удостоїлася всього 431 людина.

Цей юнак долучився до збройних сил, але його сумління не дозволяло йому брати зброю. І Америка як демократична країна дала право людям, які мали пацифістські переконання, особливо членам так званих «мирних церков», право не йти в армію. І Дезмонд Дос був саме з такої церкви, яка навчала, що не можна брати зброю в руки. Проте він хотів бути корисним для своїх співвітчизників, узявши участь у війні, проте без зброї. Його девізом було: «Я буду спасати». Він пройшов нелегкий шлях, бо й ставлення інших військових до нього було неоднозначним. Проте йому вдалося врятувати понад 100 військових, зокрема й декількох з ворожого боку, витягнувши їх із поля болю. Це був справжній героїзм, за який його й нагородили.

Отож, його сумління не дозволяло йому брати зброю, і він керувався ним. Проте розгляньмо деякі уривки з Біблії про керівництво совістю.

Що не від віри — гріх

Апостол Павло пише: «Ти маєш віру? Май її сам про себе перед Богом. Блаженний той, хто не осуджує самого себе за те, про що випробовується! А хто має сумнів, коли їсть, буде осуджений, бо не робить із віри, а що не від віри — те гріх» (Рим.14:22-23).

Тобто тут Павло каже, що кожна людина має особисту віру, відповідно до якої вона може робити вибір. І все, що не відповідає цій вірі, — гріх. Звісно, це не стосується гріха як такого. Тож не можна сказати: «А мені по вірі можна вкрасти. Мені сумління дозволяє й не засуджує». Гріх — це гріх, і від нього ми маємо берегтися.

У процитованому уривку йдеться не про якісь гріховні справи. Деякі негріховні елементи можуть бути неприйнятними для нашого сумління. Саме про це тут і йдеться.

Наприклад, у ту епоху, коли жив апостол Павло, панувала Римська імперія і дуже було розповсюджена ідоложертовна їжа, оскільки суспільство було язичницьким. Римляни приносили жертви своїм богам. І цього м’яса, яке вони приносили, було дуже багато. Тому його недорого продавали на ринках або можна було взяти безкоштовно на пагорбах, де воно було покладене для ідолів.

Павло радить сміливо купувати м’ясо на ринку, не питаючи, звідки воно, тому що ідол у світі ніщо. Разом із тим будь-хто мав можливість, ідучи біля капища, взяти звідти їжу та з’їсти. Але чи можна так чинити християнину? Звісно, що це питання постало в церкві. І апостол Павло, відповідаючи на це питання каже, що питання не в їжі, а в людині. Тобто комусь можна їсти, а комусь — ні. Спочатку апостол відштовхується від того, що ми говорили, кажучи: «Тож про споживання ідольських жертов ми знаємо, що ідол у світі ніщо, і що іншого Бога нема, окрім Бога Одного…» (1Кор.8:4). Проте є певна категорія людей, яка має трохи інше розуміння: «Та не всі таке мають знання, бо деякі мають призвичаєння до ідола й досі, і їдять, як ідольську жертву, і їхнє сумління, бувши недуже, споганюється» (1Кор.8:7).

Зауважте один момент: коли йдеться про недуже сумління, то це про новонавернених людей. Якщо ви довго в церкві й кажете, що спокушуєтеся через немічну совість, то це вже момент маніпуляції або, вибачте, духовної інвалідності. Тобто якщо ви багато років християнин, а інші люди мають підлаштовуватися під ваше сумління, то вам потрібне зцілення вашого недужого сумління.

Павло ж описує приблизно таку ситуацію: голодний пастор першого століття повертається зі служіння, де він охрестив кількох римлян. Шлях до його дому проходить повз оті столи, де розкладена їжа, принесена ідолам. Пастор прославив Господа, узяв тої їжі й став їсти, бо ідол для нього не має жодного значення. І він не грішить перед Богом, бо «їжа ж нас до Бога не зближує: бо коли не їмо, то нічого не тратимо, а коли ми їмо, то не набуваєм нічого» (1Кор.8:8). Але помилка пастора була в тому, що за ним спостерігав той римлянин, якого він щойно охрестив і який ще недавно приносив жертви в це капище, надаючи їм особливого значення. Тому, побачивши, що робить цей служитель, який має певне знання, він робитиме те ж саме, але, не маючи утвердження в істині, сприйматиме це не як звичайну їжу, а як ідоложертовне. «І через знання твоє, — як пише Павло, — згине недужий твій брат, що за нього Христос був умер». Саме тому апостол каже, що повік не їстиме цього м’яса, щоб не спокусити слабкого.

Мірило істини

Що значить чинити згідно з совістю? Це вибір, як ми будемо діяти або не діяти відповідно до особистого внутрішнього відчуття (думки) щодо певних неоднозначних і суперечливих ситуацій. Тобто якщо є ситуація, коли ви не знаєте, як вчинити, і про це не сказано в Біблії, варто діяти так, як каже сумління.

Проте чи може наше сумління бути мірилом істини? Чи можу я своєму сумлінню довіряти на всі сто? Тобто якщо воно мене засуджує або щось мені дозволяє, то я спокійно роблю так, як воно каже.

Дехто каже, що совість — це голос Бога в людині. Це певний канал, через який Бог звертається до людини й показує, як їй робити чи не робити. І це певною мірою правда.

Проте вжите в Писанні слово, яке з грецької перекладається «совість», значить — «моральна обізнаність або свідомість». Тобто вам була донесена відповідна інформація, якою ви керуєтеся в прийнятті рішень. Отже, щось сформувало вашу свідомість, вашу систему цінностей і переконань, які ви прийняли за істину. І коли ви щось порушуєте з цієї системи цінностей, то будете відчувати провину. Якщо ви виконаєте так, як каже вам ваше переконання, то відчуєте задоволення.

Але проблема полягає в тому, що можна формувати систему цінностей на основі біблійних істин, а можна й на людських принципах. У мене є добрий друг, який був колись греко-католиком. Але якось після зустрічі з адвентистами, які переконали його, що треба святити суботній день, він зі своїм татом перестав працювати в суботу. Він розповідав, що коли вони щось робили в цей день, то після цього його дуже докоряло сумління. Та згодом він прийняв хрещення, а потім став служителем у п’ятдесятницькій громаді, і тепер спокійно працює в суботу й не відчуває докорів совісті.

Тож він провів таку цікаву аналогію: «Совість — це як будильник. Накрутив на певну годину — і він задзвенів, коли той час настав». Тобто створені на основі певних людських принципів наші переконання будуть стримувати нас і звинувачувати, коли ми чинитимемо не так, як вважаємо правильним. Але це не завжди відповідає істині.

Це не значить, що ми маємо нехтувати переконаннями людей. У Писанні сказано: «Слабого в вірі приймайте, але не для суперечок про погляди» (Рим.14:1). Тобто не треба всі переконання спростовувати й відкидати людей, бо вони думають не так, як ми. Це не значить, що нам треба вестися на переконання інших. Але треба мудро поводитися з цим, бо коли в людини сформувалося переконання — це частина її природи. І коли ви торкаєтеся цих переконань, то завдаєте болю всьому її єству, частиною якого є ці переконання.

«Не ламайте рук»

Спробую перевести це в матеріальну площину. Рука — це частина тіла, хоча вона ніби й виглядає відокремленим органом. Проте якщо ми колемо руку, то завдаємо болю всьому тілу. Так і з переконаннями: ламати їх — те ж саме, що ламати руку. Це значить завдавати болю. Тому не треба робити цього різко.

Якщо ви бачите людину з неправильним переконанням, і серце судить її за негріховні справи, бо її так навчили — і вона щиро того додержується, то не намагайтеся її ламати. Поступово ведіть людину до істини, спонукуйте шукати, що каже Писання, як учить Господь.

Тому важливо звертати в церквах пильну увагу на новонавернених. Це ті чисті душі, які готові все прийняти, чого їх тільки будуть навчати. Треба пильнувати, щоб новонавернених людей вчили духовно зрілі люди, щоб у них одразу були закладені правильні основи віри, пізнання, розуміння. У людей, які щойно прийшли в церкву, найлегше формувати переконання. І коли вони правильно сформовані, їм буде набагато легше зорієнтуватися, де істина, а де обман.

Буває іноді людина щира, але її навчили не зовсім правильно. Її переконання сформувалися, а на їхній основі працює сумління людини — і їй дуже важко правильно реагувати на негріховні виклики, які вона вважає гріховними.

Налаштування сумління

Совість призначена для того, щоб розрізняти добро і зло. Її мають усі, незалежно від релігії: і християни, і мусульмани, і буддисти, і атеїсти. І чим краще виховання має людина, тим вона краще розрізнятиме добро і зло. Але коли ми говоримо про народжених згори людей, то відмінність їх від інших полягає в цьому: їхня совість розрізняє не просто добро і зло, а гріх і святість. А добро-зло і гріх-святість — це не завжди тотожні пари антонімів. Гріх і святість — це більш тонкі та глибокі поняття.

Коли людина народжується згори й стає дитиною Божою, то вона починає відчувати, що є гріхом. Цього вона не відчувала до народження. Наприклад, чоловік до покаяння вживав алкоголь. Не напивався так, щоби під парканом валятися, але прийти додому напідпитку собі дозволяв. При цьому він знав міру, бо мав поняття про те, що добре, а що ні. І от цей чоловік покаявся й прочитав у Біблії, що п’яниці Божого Царства не успадковують, і, відповідно, зрозумів, що вживати алкоголь — це гріх.

Або ж простежмо, як у нас формувалася корупція. Відомо, що це радянське надбання. Колись не було такого слова, як «корупція», але було слово «блат». Тобто, щоб щось придбати, люди мусили завести знайомства, заплатити більше. І це вкоренилося в нашому мисленні й нашій поведінці.

Так само і з неправдою. До покаяння ми тільки тішилися, коли сказана нами неправда захищала нас від якихось поганих наслідків або давала певний зиск. А після навернення відчували, як тяжко стає на серці після того, як обманеш, навіть якщо й «зійшло з рук».

І чим ближче ми до Бога, тим тонше відчуваємо гріх. Іноді можемо щось так різко сказати, наприклад, дружині чи дитині, що серце стиснеться від сорому, хоча більшість, можливо, навіть уваги не зверне на це. Тобто просвітлене Богом сумління дуже тонко реагує на гріх.

Сумління на війні

Із початком війни ми стикнулися не просто з поняттями добра і зла, а з поняттям вибору між злом «великим» і злом «малим». Великим злом я називаю масову загибель невинного населення. Мале зло — це ліквідація ворогів-окупантів. І тут стоїть питання перед нашим сумлінням: який же вибір зробити? Зробити вибір між гріхом і святістю легше, навіть між добром і злом вибрати більш природно. Правда, дехто може сказати, що вбивати окупантів — це не зло. Проте це ж людина, чийсь син, чоловік і батько, хоча й злочинець і перед Богом, і перед суспільством. І наш народ, і наша армія раді були б, якби ці люди просто повернулися й пішли геть. Ми б не намагалися їх шукати й вбивати в їхніх домах. Хай би жили в себе на батьківщині, але вони йдуть до нас, хоча вже сотні тисяч жінок у Росії стали вдовами, і сотні тисяч сиріт з’явилося. І до цього ж ми доклали руку.

Один військовий каже: «От я збиваю ворожий літак — і цим ніби роблю добро для нас, бо вони скидають на нас півтонні КАБи, які мають страшну руйнівну силу. Але я ж знаю, що в ньому є екіпаж — живі люди». Як бути із совістю тут? Однозначну відповідь знайти дуже важко.

Біблійні приклади з неоднозначними висновками

У контексті цієї теми хочу розглянути один розділ з Дій апостолів. У ньому згадується про двох апостолів — Якова й Петра. Перший із них був убитий, а другого — Бог дивним чином спас. «Цар Ірод тоді підніс руку, щоб декого з Церкви гнобити. І мечем він стяв Якова, брата Іванового. А бачивши, що подобалося це юдеям, він задумав схопити й Петра» (Дії 12:1-3). Цей план йому вдався — і Петро опинився у в’язниці. Проте, як свідчить сам апостол: «Господь послав Свого Ангола, і видер мене із рук Іродових та від усього чекання народу юдейського» (Дiї 12:11).

Спробуймо змоделювати ситуацію. Як ви вважаєте: у Якова могла бути сім’я? Звісно, що могла. І вони, напевно, мусили якось прийняти цю ситуацію: чоловік чи тато на небі з Богом, бо він мученик за віру. Але ж ось арештовують Петра, а церква (серед них і рідні Якова) молиться за нього. І Бог дивним чином звільняє Петра. Петро приходить до церкви, розповідає про це чудо — і всі в захваті. Але що в цю мить відчуває дружина Якова чи його діти? Чи могли б вони ставити Богові запитання: «Господи, а чи не можна було так, як із Петром, і з нашим татом?»

Тому я хочу залишити маленьку пораду: якщо ви розповідаєте якісь свідчення про те, що Бог зробив для вас, як Він врятував вас, додавайте: «Але я не знаю, чому ракета впала в іншому місці — і там загинули невинні люди. Мій дім і я були врятовані, хоча були не більш достойні, і ми щиро співчуваємо тим, хто постраждав чи загинув». Звісно, що треба свідчити, ділитися, дякувати Богові, але такими словами ви знімете оту напругу в серці людини, яка втратила рідних і не може зіставити вашого свідчення з реальністю, бо бачить у цьому певну несправедливість.

І ще одна деталь. Після звільнення Петра Ірод стратив шістнадцятьох воїнів, які пильнували за апостолом. Чи були вони винні у втечі Петра? Чи могли б запобігти їй? Зовсім ні. Вони все робили, як треба. І що, зрештою, міг відчувати Петро, дізнавшись про загибель цих людей? Відповідь неоднозначна.

А пригадаймо порятунок Немовляти-Ісуса з рук Ірода. «…Ось Ангол Господній з’явивсь у сні Йосипові та й сказав: Уставай, візьми Дитятко та матір Його, і втікай до Єгипту… бо Дитятка шукатиме Ірод, щоб Його погубити. І він устав, узяв Дитятко та матір Його вночі, та й пішов до Єгипту» (Мт.2:13-14). А в той же час Ірод вбиває невинних дітей (див. Мт.2:16). Проте Дитину-Ісуса було врятовано. За що померли ці діти? Та ні за що, просто через амбіції злого царя.

Як можна втішити цих матерів, що їм казати? Ну, здавалося б, Господь має безліч варіантів, як порятувати. І Йому зовсім не важко було ту зірку скерувати так, щоб вона провела мудреців прямо у Віфлеєм. І тоді не було б жодних проблем.

Але життя ставить перед нами багато-багато запитань. І деколи виглядає так, що Бог допускає «менше» зло, щоб зберегти від «більшого» зла. Тобто вибір здійснюється не просто між добром і злом.

На такій же підставі було страчено й Христа. Каяфа тоді сказав: «…краще для вас, щоб один чоловік прийняв смерть за людей, аніж щоб увесь народ мав загинути!» (Ів.11:50). Люди стратили ні в чому не винного Ісуса, інкримінувавши Йому вигадані злодіяння, але через це ми отримали спасіння. Тобто Бог допустив менше зло, щоб спасти людство від «більшого» зла.

Тому ми не можемо звинувачувати Бога в несправедливості. І хоча ми маємо безліч запитань до небес, бо виглядає так, наче Бог не захотів втрутитися, та не виніть Бога, бо винен світ, який діє за законами зла. І в цьому світі навіть святий Бог, Який діє з винятковим добром, стикається з побічними факторами.

Тому не винімо Творця, бо ми живемо в злому світі, який скоро мине.

Висновки

Отже, сумління не є кінцевим мірилом істини в питаннях вибору християнина. Ним є Писання і Святий Дух. Тож совість наша має реагувати відповідно до божественних принципів.

Звісно, що допустимо керуватися сумлінням тоді, коли немає чітко прописаної істини або ми стикаємося з якимись неоднозначними ситуаціями, у яких ще не дозріли до істинної позиції.

Коли ми керуємося сумлінням, то це не звільняє нас від відповідальності перед Богом, країною, іншими людьми за свої рішення. Навіть якщо ми послухали нашу совість і вчинили так, як вона нам велить, ми все одно не повинні забувати, що є Бог, і досягати пізнання істини, яка в Ньому. І духовний ріст, духовний розвиток полягає саме в цьому пізнанні істини, що робить нас воістину вільними.

Отже, наша мета, наш головний критерій — не просто задовольнити свою совість і вгамувати свої почуття, які виникають, коли ми до неї не прислухаємося, — а глибше пізнавати Бога, Його закони, Його принципи, Його істину, яку ми маємо зрозуміти настільки, щоб керуватися лише нею, особливо в ситуаціях складних і неоднозначних, яких доволі багато буває в нашому житті.

Василь ПОПУДНИК,
м. Івано-Франківськ

"Благовісник", 3,2024